Марина Коптєва: інколи жертвувати своїми проектами та амбіціями, щоб залишитись з напарником.

– Коли вже не змогла плавати і нормально бігати через травми, то перейшла в альпінізм. Треба було кидати професійний спорт, вступати до університету, готуватися. На 6-8 тренувань на тиждень просто не було часу. У професійному олімпійському спорті у віці 20 років ти вже ветеран. Усе дитинство я займалася циклічними, не дуже цікавими в плані кругозору видами спорту. Альпінізм – це більше пригода, ніж спорт. Я досі ще не усвідомила, що це моє. Просто мені весело і цікаво, я люблю займатися тим, що приносить такі емоції.

– Ні, батько був проти. Спонукали друзі, які самі потім не займалися, а я продовжила. Разом зі знайомим ми поїхали на велосипедах до кар’єру, тоді там займалася альпіністська секція “Вертикаль”. Я побачила і спробувала – мені сподобалось.

– Я була в Безенгі перший, другий і третій рази. Це був комерційний альпінізм. На той час він тільки зароджувався. Я не знайшла нікого, з ким могла б поїхати з Києва. Зайшла на колись популярний форум на сайті mountain.ru, знайшла компанію з Петербургу, яка водила за гроші. У мене були гроші, у них було те, що мені треба, ми знайшли одне одного (сміється). Це було у 2000 році. Зі спортивною секцією не вдалося поїхати, бо вони не брали з собою, якщо ти протягом року з ними не займався.

Перше сходження на пік Брно було не дуже успішним, бо мене знімали вертольотом через “горняшку” (прим. – гірська хвороба). Я йшла, мені було погано, але я ж спортсменка, і вмію терпіти. Мені усе гірше, але я ще більше вмію терпіти. Половини я не пам’ятаю, але було весело. Коли спустилася вниз, вирішила, що альпінізм – взагалі не моє. Ще й рік в Безенгі був досить трагічним, загинули три команди. Раніше у Безенгі нижче 1-го розряду не пускали. Але потім згадала, що у мене навіть мама “значок” (прим. – початковий альпіністський розряд) має, тому треба продовжувати. Я вирішила залишилась, згодом прийшла акліматизація, і все було добре.

– Наставники і вчителі були завжди. Мені дуже пощастило, бо весь час були люди, з яких я могла брати приклад, і які хотіли мене чомусь навчити. Вони мали величезний досвід, наприклад, Вова Могила, Ігор Чаплинський, Коля Горюнов – багато відомих альпіністів, з якими було цікаво, і які показали, що все не так страшно. А кумирів у мене особливо не було, бо чим більше ти спілкуєшся зі спортсменами високого рівня, тим більше розумієш, що все можливо, все залежить від тебе, твоїх тренувань, компанії, трішечки – від фортуни, від уяви, допитливості. Є якісь відомі особистості, яким дано, і у них все добре виходить, але я точно знаю, що мені не дуже дано, і треба багато тренуватись.

– Це одне з найголовніших питань в альпінізмі. Багато крутих проектів люди не реалізовують, бо немає з ким. Для цього є кілька причин. По-перше, різниця у технічній та фізичній підготовці: один напарник має час та натхнення тренуватися, а інший просто хоче в гори. Рано чи пізно така команда розпадеться. З іншого боку – тут все як у родині, потрібна моральна сумісність. Треба розуміти, що насправді є цінним. Спортсменів багато, гір та пригод багато, але людей, які тобі підходять, не так багато. Треба берегти людей і на цьому робити акцент, і навіть інколи жертвувати своїми проектами та амбіціями, щоб залишитись з напарником. Якщо ти ставиш амбіції і своє “я” на перше місце, то рано чи пізно ти свого напарника загубиш. Ми з Галиною цінуємо одне одного більше ніж гори, в які ми ходимо.

– Спочатку ми ходили з Анею Ясинською, потім ставало складніше, і ми зрозуміли, що нам потрібна третя дівчина в команді. У дівочому альпінізмі досить складно було знайти таку учасницю. Основним критерієм було, щоб ця дівчина мала великий досвід і довго ходила в одній чоловічій команді, бо це формує певні моральні риси, які нам були потрібні. З усіх кандидатів такою була лише Галя.

– Ні, чому ж? Я ходила багато, я люблю ходити з чоловіками, вони люблять ходити з нами. Перші сходження і дуже багато років я ходила у командах з чоловіками. Просто мені дуже комфортно з Галею, але у мене є й чоловіки-напарники. Я взагалі не дуже феміністка, навпаки – патріархат підтримую. Всім від цього краще, на мою думку (сміється).

– У кожний період це були різні мотивації. Один час це були мотивації, нав’язані преміями, соціумом. Що було модним, те й обирали. Першопрохід – це завжди важливо, це основний критерій. Для мене суть альпінізму у першопроході. Навіщо витрачати час, сили і здоров’я на те, що вже хтось зробив. Тим паче, зараз така тенденція в альпінізмі, що люди з високим рівнем підготовки ходять майже так, що коли ти повторюєш їх маршрут вдруге чи втретє, то слідів ти там не знайдеш. Навіщо це робити, коли можна зробити щось своє. Щодо гірської системи чи стилю – це, по-перше, залежить від того, чи були ми в країні. Останнім часом для нас з Галею пригода в альпінізмі важливіша, ніж сама стіна, бо стіни усі плюс-мінус схожі одна на одну. Цікаво спробувати нові стилі, мікстові маршрути. Усе залежить від настрою. І навіть не від фінансів. Тому що якщо у тебе є якась ідея, у якій ти впевнений, гроші знайдуться. У мене немає рецепту, але це так – знаходяться якісь гранти, робота. Головне – щоб була ідея. Як її реалізувати, світ підкаже.

– Набільше Транго, звісно, запам’ятався, бо так довго не можна лізти (сміється). Ще Тенкангпоче у Непалі запам’ятався, тому що було дуже страшно. Це був не наш стиль, наш перший мікстовий маршрут. Сніг, лід, лавини, – це все не наше. Було страшно, холодно і мокро. Транго ж був великою-великою пригодою, де були усі пори року, окреме маленьке життя. Китай мені сподобався як країна. А також сподобалось відчуття того, що ми були в районі, в якому до нас взагалі не було альпіністів.

– Доводилось багато разів, але, слава Богу, не в наших експедиціях, а в попередніх. Чому ж ні? Життя прекрасне, і завжди треба залишити собі шанс спробувати ще раз. Ми ліземо в гори не для того, щоб вмирати, а для того, щоб отримувати щось нове.

– На 7 тисяч хотілося, колись спробую, на 8 – теж спробую. Мені більше подобаються технічні елементи сходження, але чому б ні? Я відкрита для нового. Мені все одно – аби компанія була кльова. Треба пробувати усе.

– Треба їхати в Європу тренуватися. Без Криму зараз складніше, але це не безвихідна ситуація. Хорватія, Румунія, Іспанія – чудові райони, кордони для нас відкриті, є дешеві перельоти. Тренуватися можна і в Кам’янці – був би час та натхнення. Дуже високі гори не потрібні, пригоди можна знайти і на 100-150 метрах. Щоб мати високий рівень на, так би мовити, нашому ринку, дуже багато не треба. Коли ти починаєш спілкуватися зі спортсменами більш високого рівня, бачити, як все це відбувається в Європі, ти автоматично починаєш до них тягнутися.

– Китайська провінція Сичуань – це рай для технічних сходжень. Пакистан також. Непал буде одним з найбюджетніших варіантів. У тій же Європі є багато цікавих маршрутів.

– Спробувати треба. Коли ти накопичуєш певний досвід, ти до цього приходиш. Соло з мотузкою на тих маршрутах, які я ходила, звучить героїчно, але насправді це не набагато небезпечніше, ніж звичайне сходження. Просто треба більше “фізухи” та часу. Мені не дуже подобаються соло-сходження, бо я люблю спілкуватися. У якийсь період життя спілкування з самим собою потрібне, але це точно не моє. Соло-сходження має резонанс, гарне для спонсорів, але якогось подвигу я в цьому не знайшла. У нас з європейцями дуже різні школи, велика різниця у менталітетах. Пострадянська філософія альпінізму та європейська – це зовсім різні речі, різні цінності.

– Протидіяти не вийде. Комерційна складова – це плюс, бо це є мотиватором для багатьох. Є якась множина клієнтів, які розуміють, що їм цікавий спорт, і вони йдуть навчатися в секцію. Такі прецеденти є. Це зовсім інший альпінізм, але я нічого не маю проти цього, тому що з будь-якого боку він популяризує спортивний альпінізм. Я лише проти самодурів у цьому виді дозвілля. Непрофесійних гідів треба гнати. Також необхідно впроваджувати певну систему сертифікації гідів в Україні. У тому форматі, в якому цей бізнес існує зараз, він довго працювати точно не повинен, бо це потенційно небезпечно, бомба колись вибухне, і люди почнуть сипатись. Я лише проти безголових організаторів. Рівень підготовки клієнтів також має значення. Наприклад, рівень підготовки нашого здорового 30-річного чоловіка часто дорівнює рівню підготовки 60-річної бабусі з Німеччини. Необхідно ввести комерційний альпінізм у певне законодавче русло, де буде захищеним і клієнт, і гід.

– Сходіть першопрохід на 8-тисячник, і ви будете героєм. Наприклад, в Криму на Форкант можна зайти по стежці, або ж залізти по 6-ці по стіні. Це те ж саме.

– Я ніколи цього не робила, бо це дуже велика відповідальність. Для себе я точно вирішила, що в альпінізм я нікого не приведу. Я можу якось вплинути на мотивацію, але заохочувати йти в спортивний альпінізм, особливо дівчат, – точно ні.

– Мені прикро визнавати, але я ні разу в житті не була в туристському поході, ніколи не займалася гірським туризмом і навіть не уявляю, що це таке. Багато взяли, далеко понесли (сміється). Якщо людям це подобається, то треба робити. Це такий же спорт, як і альпінізм. Будь-які самостійні пригоди, де людина починає приймати рішення, що вливають на інших людей, дуже позитивно впливають на формування характеру. У це треба вкладати гроші. Якась державна система дотацій для гірських видів спорту – це взагалі супер. Якби таке було, масовість була б інша.

– Можливо. Я ще не вирішила для себе, і зараз ще рано говорити про це. Я прихильник сертифікації, і якщо вирішу, що мені це цікаво, то я піду в школу гідів десь в Європі, де я живу. Це новий рівень, це правильно, і як у будь-якому виді спорту, якщо ти майстер-перемайстер, це ще не означає, що ти можеш чомусь навчити людей. Нормальна школа гідів дорога, довга, складна і вчить вчити людей. До того ж гіди в Шамоні дуже прості у спілкуванні, ти настільки проймаєшся їхнім способом життя, тренуваннями, цілями і підходами, що починаєш розуміти, що все можливо. Європейська система заточена на підготовку і реалізацію.

– Так, є багато проектів. Але зараз не скажу 🙂 До Китаю ми точно повернемось, але точно не цього і не наступного року, бо є багато місць, де ми ще не були.

– Є, але я про неї теж не скажу (сміється). Просто треба багато тренуватись. Оскільки я займалася п’ятиборством, я тренуюся різнопланово – бігаю, займаюся в тренажерному залі, лажу. Зараз я живу у Гарміші (Німеччина), це прямо в горах, тому роздавати поради, як тренуватися у Києві, складно. Коли я жила в Києві, я бігала, ходила в басейн, 3-4 рази на тиждень лазила на стенді і якомога частіше їздила в гори. Усе просто: щоб лазити, треба лазити.

– Нікого не слухати. Слухати лише себе, якщо будуть відмовляти от такі, як я. Якщо людині подобається, то вона з натхненням буде займатися альпінізмом, і буде результат. Якщо людина просто займається чимось, це теж нормально, але результат буде гіршим. Мої успіхи залежать від внутрішнього стану, навіть не кожен раз залежить від тренувань. Альпінізм – це не дуже навіть спорт, це спосіб життя.