Оксану Ревчук у київському альпіністському середовищі знають і люблять усі. Кандидат у майстри спорту з альпінізму, неодноразовий призер міжнародних та вітчизняних змагань, член збірної команди України з альпінізму, інструктор ІІІ категорії, Оксана є одним з найактивніших ентузіастів розвитку вітчизняного спортивного альпінізму, чудовим організатором та педагогом, чий невичерпний оптимізм мотивує усіх навколо. У рубриці “МКС – пряма мова” ми розпитали Оксану про її шлях в альпінізмі, філософію сходжень та прогнози розвитку українського альпінізму.
– Оксано, розкажіть, коли Ви відкрили для себе альпінізм як вид спорту? Усе починалося із захоплення? Наскільки мені відомо, ця справа для вас із Олександром сімейна.
– Ми починали з таких собі маленьких дружно-сімейних виходів у гори. Років зо два у самостійному режимі ми їздили в Дениші, Коростишів, Крим, Карпати. А потім захотілося у великі гори. Оскільки шишок ми набили чимало, то вирішили знайти професійного інструктора. Так ми познайомились зі Світланою Степанівною Недосєковою. Спочатку ми захотіли просто поїхати на Ельбрус, вона нам склала програму, а потім вже залучила нас до всієї цієї спортивної системи. З другого виїзду почався наш спортивний альпінізм. Усе це вже в дорослому віці, у нас була велика родина, двоє синів, ми потихеньку суміщали сімейні справи з виїздами в гори. Чим старшими ставали діти, тим довшими були наші виїзди в гори.
– А діти з часом не захопилися справою батьків?
– Ми з чоловіком прийняли спільне рішення не тягнути їх на маршрути. Звісно, якби вони поривалися самостійно, ми б їм допомогли. Але залучати їх до цього заняття нам не хотілося. Ми їздили родиною в Дениші, Карпати, Крим по стежках – це максимум. Вони дуже люблять кататися на лижах та сноуборді. Старший син працював інструктором в Буковелі, тому екшн та адреналін вони полюбляють, активні хлопці. Але, дякувати Богу, не альпіністи. Старший син гарно лазив, займався із Сашою Зелінським, дійшов до КМС по скелелазінню, але у якийсь момент він відчув, що це не його, і зайнявся танцями.
– То коли і де Ви вперше побували в альптаборі?
– Перший спортивний виїзд з інструктором Світланою Степанівною був в альптаборі Шхельда. Далі їздили в Мекку усіх альптаборів на Кавказі – Бєзєнгі, де відчули особливу атмосферу. Випускаючий лікар змушував нас хвилюватися, не завжди пускав на маршрут – то йому пульс, то тиск у когось з групи не подобався, доводилось гуляти і пити чай. Дуже жорсткі випускаючі на контрольно-рятувальних пунктах – не одразу пускали на маршрути, відсилали спочатку на кілька простіших.
Оксана Ревчук на альпзобрах на Кавказі, 2004 рік
– На яку гору було Ваше перше спортивне сходження?
– Звісно, 1Б Гумачі, що став акліматизацією перед Ельбрусом. А потім уже був сам Ельбрус.
– Далі Ви вже почали ходити з Олександром самостійно у зв’язці?
– Так, першим інструктором у нас була Світлана Степанівна, потім Володимир Дмитрович Міхалко, закрили 3-й і 2-й розряди, а далі вже самі.
– Питання надійної зв’язки в альпінізмі ключове. Як Вам вдалося сформувати з Анною Ясинською сильну жіночу команду?
– Ми давно були знайомі, близько спілкувались. Але придивились одна до одної на школі інструкторів. Так вийшло, що на момент перших змагань Аня залишилась без напарника і за результатами школи зробила мені таку пропозицію, за що я їй дуже вдячна. На той час у мене був великий досвід 5-рок, особливо в Криму. Але 6-ка – це вже особлива філософія, у це таїнство мене посвятила Аня. Досі пам’ятаю, як ми готувалися до змагань і пробували перші мотузки складних маршрутів на Челебі і Морчеці. Аня дуже ніжно, ніби до дитини чи душевнохворого, запитувала, чи все у мене добре, чи хочу я спробувати лізти першою. Потім ми це обговорювали, вона казала, що боялася, чи не передумаю я. Але мені сподобалось – напруженість, адреналін, сухий і холодний розрахунок, продумування усього процесу.
Оксана Ревчук та Анна Ясинська – бронзові призерки Чемпіонату світу з альпінізму у скельному класі, Крим, 2013 рік
– Які взагалі маршрути Вам подобаються більше – скельні, льодові, комбіновані?
– Технічний клас – це моє. Я люблю стіни. Це як складна задача, розв’язання не завжди однозначне, треба прораховувати усі варіанти.
– Що для Вас є найважливішим при плануванні складного сходження? Наскільки завчасно Ви починаєте готуватися до сходження, як, наприклад, до минулорічного технічно складного на 5-ту вежу Корони?
– Для мене маршрут ніколи не починається під стіною. Він починається за рік чи навіть більше. Коли ми обрали Корону, то понад півроку ходили з фотографіями в телефоні. Їдеш у метро, дивишся на фото, подумки повторюєш нитку маршруту. Коли я її лізла, я знала її досконально. Ти живеш з цим маршрутом, з цією горою, коли підходиш до неї – це вже як медитація, ти маєш бути готовим з нею спілкуватися. Дуже важливі колективні думки, колективне бажання команди – це дуже сильно надихає і заряджає.
– Яке з-поміж Ваших сходжень Вам запам’яталося найбільше? Перше, що спадає на думку?
– У мене дуже яскраві спогади про моє перше сходження у чисто жіночій команді – з Анею Ясинською на Кежмарський штіт по Південній стіні, 5 к.с., за яке ми отримали друге місце на Чемпіонаті України з альпінізму. Ми так вирішили відсвяткувати 8 березня. На першій мотузці ми впустили тент від намету, були дуже сильні морози, тож ми натерпілись. Сидяча ночівля у нас також була. Дуже яскраве екстремальне сходження, але в кінці полегшення від того, що ти пройшов усі ці випробування, які сам собі придумав. Напевно, у цьому суть альпінізму.
– А висотні сходження Вас приваблюють? Цього літа, наскільки я знаю, планується сходження на Хан-Тенгрі?
– Так, ми плануємо спробувати, це буде вперше в нашому з чоловіком житті. Але все-таки стіна – це те, що хочеться ходити найбільше, поки сили та здоров’я дозволяють.
– Які цікаві райони для проведення стінних сходжень Ви маєте на прикметі?
– В усіх районах можна знайти безліч цікавого. Я пам’ятаю, на зборах в Ушгулі хтось з дівчат скаржився, що набридло вже ходити 3й раз на цей Буревісник. Я там була разів 7, мені не набридає, гори завжди залишаються горами. Роботи безліч і на Кавказі, і в Ала-Арчі є величезна кількість стін, в Альпах. Навіть у тих же Татрах. Ми були там вже 15 разів, але і там є безліч неходжених ниток маршрутів. Ще працювати і працювати.
Оксана Ревчук під час сходження на 5-ту вежу Корони, Тянь-Шань, 2017 рік
– Чи мали Ви досвід екстремальних ситуацій під час сходжень, наприклад, холодних ночівель? Як з ними справлятися?
– По-перше, не панікувати. Перша наша холодна ночівля була ще коли ми займалися маленькою компанією. В Криму не розрахували сили. Намагалися не спати, щоб не змерзнути, час пролітає досить швидко. Ще була ситуація, коли ми ходили в Бєзєнгах 5А на Урал і свідомо полізли без бівака, хоча маршрут ходиться з ночівлею. Оскільки у нас з Сашою вже був досвід холодних ночівель, ми дуже спокійно до цього ставились, а наші товариші були напружені. Коли ти рухаєшся, то холодна ночівля стає просто рухом у темну пору дня. Просто працюєш 24 години нон-стоп, як на звичайному марафоні. Єдина складність, наприклад, після сидячої ночівлі – встати і знову почати лізти.
– Як Ви ставитесь до соло-сходжень? Чи думали колись про таке?
– Гадаю, що про це замислюється кожен альпініст, оскільки проблема компанії в альпінізмі – одна з головних. Можливість пробігтися десь самостійно була і в Криму, і в Карпатах. Але одного разу у нас із Сашою була ситуація, коли ми вели групу на Говерлу, була дуже погана, морозна і сніжна погода, у мене зламалася і постійно злітала кішка. Саша повів групу, а я залишилась на горі одна, і мене охопили такі почуття, я не можу назвати їх страхом, але не дуже приємні. Я для себе вирішила, що, напевно, соло-сходження – це не моє, мені потрібен хтось поряд. Враження і екстрим хочеться з кимось розділити, обговорити. А соло – це особлива медитація.
– Які тенденції Ви спостерігаєте у сучасному спортивному альпінізмі? Які перспективи у нього є?
– Питання дуже складне. Раніше спортивний альпінізм мав сильну підтримку з боку держави, дорога в альпінізм існувала лише з цього боку. Неможливо було оминути систему допуску до гір. Зараз варіантів потрапити у гори безліч – комерційні виїзди, традиційна федеративна система, яку ми підтримуємо. Кожен обирає свій шлях. Спортивний альпінізм дуже тісно переплітається з комерційним. Треба враховувати те, що люди в гори їздять за свої гроші, беруть відпустки, хочуть отримати задоволення. Вже треба шукати більш лояльний підхід.
– Чисто спортивними напрямками можуть залишитися скелелазіння та льодолазіння?
– Так, у них більші перспективи. Скелелазіння вже олімпійський вид спорту, у льодолазіння також гарні перспективи. Бо це наглядні види спорту. З альпінізмом набагато складніше, тут хіба що можна говорити про фестивалі, якісь частини змагань, бо комплексно проводити сходження на очних чемпіонатах об’єктивно небезпечно – будь-яка швидкість досягається за рахунок нехтування безпекою. Слідкувати за цим нереально – навіть на маршрутах 6 к.с. учасники у рамках змагань інколи рухаються одночасно.
Оксана Ревчук та Анна Ясинська на змаганнях з техніки альпінізму «Домбайські зв’язки», 2016 рік
– Як, на Вашу думку, можна заохочувати людей займатися спортивним альпінізмом? Чи має Федерація якусь стратегію у цьому напрямку? Чи може комерційний альпінізм сприяти просуванню спортивного?
– Комерцію особисто я порівнюю з поїздками в таксі, а усю цю традиційну систему навчання, яка дісталася нам з радянських часів, – з курсами водіння авто. Зараз у нас стартували 3 групи на секції, і дуже багато людей прийшло після комерційних виїздів. Люди трохи походили і почали розуміти, що в горах краще мати базові навички, як елементарно могти собі допомогти, якщо, наприклад, щось трапиться з інструктором. Одна дівчинка розповідала: її напарник провалився у тріщину, інструктор знаходився далі, ніж хотілося б, і напарника витягала сусідня група, що проходила поряд. Дівчинка стояла перелякана і хлопала очима, бо нічим не могла допомогти. Потім вона прийшла в секцію навчатися.
– Тобто комерція може допомагати новим людям приходити у спорт?
– Так. Я взагалі сприймаю комерцію як дуже гарну рекламу альпінізму. Зараз альпінізм стає дуже популярним, і у Федерації немає такої кількості інструкторів, щоб приділити увагу усім бажаючим. Кожен обирає свій шлях: звернутися до комерційних фірм, навчатися у нас, вчитися у приватних гідів і потім робити самостійні кроки. Хтось взагалі займається самоосвітою.
– Що Ви, до речі, думаєте про ініціативи приватних гідів, наприклад, пана Вадима Гапка, з підготовки людей до сходжень на комерційній основі? Чи може це прижитися в Україні та конкурувати з навчанням у вітчизняних інструкторів з альпінізму?
– Це один із шляхів отримання знань. Якщо люди готові платити гроші, слухати лекції, отримувати знання саме з таких джерел – будь ласка. Наскільки я зрозуміла, Вадим проводить певні навчальні блоки – скельні, льодові, лекційний матеріал. Кожен обирає той обсяг матеріалу, який йому цікавий та потрібний. Нехай люди займаються, вчаться. Зараз інформація настільки доступна, самостійно в Інтернеті можна добути будь-яку інформацію.
– Чи існує зараз пул людей, які готові ставати інструкторами? Чи цікаво це альпіністам?
– На жаль, сучасний ритм життя робить дуже дефіцитним час. Інструкторство займає дуже багато часу. На громадських засадах працювати готові небагато людей, тому ця діяльність, на жаль, не надто вирує. Заробляти на цьому гроші дійсно можна, маючи посвідчення гіда, організовувати комерційні маршрути. До такого статусу так само дійти непросто, це вимагає вкладання грошей, часу і сил. Щоб отримати посвідчення інструктора, теж потрібно пройти серйозну підготовку. Для будь-якого інструктора та альпініста ти стільки разів альпініст, скільки ходиш в гори.
Оксана та Олександр Ревчуки у Карпатах
– Чи оновлюється методика підготовки інструкторів, або ж наша школа залишилась такою ж, як і у радянські часи?
– В принципі, залишилась. Правила змагань дещо редагуються, але все одно це все дуже схоже на те, що було колись. Думаю, що з часом усе буде спрощуватись. Школи інструкторів організуються за тими ж вимогами. Звісно, хотілося б, щоб проводились курси підвищення кваліфікації. Ми намагалися робити це в рамках Київської федерації, але в основному це залишається на совісті кожного інструктора.
– Що Ви думає про гірський туризм як окремий вид спорту?
– У нас дуже багато друзів серед гірських туристів, ми їх дуже любимо, взаємодіємо. У нас на альпзборах дуже велика частка гірських туристів бере участь. Туристам дещо не вистачає навичок з точки зору техніки, стінних сходжень. Нам у туристів варто повчитися пересуванню з важкими рюкзаками, їм у нас – технічної роботи, постанові штучних точок опори тощо.
– Ви самі у гірських походах не бували?
– Ні, ми якось з самого початку зв’язалися з альпінізмом. Знову-таки, на все не вистачає часу. Якщо раніше це було у відриві від сімейства, то зараз це й інструкторство, якісь свої спортивні інтереси.
– Чи дотримуєтесь Ви якоїсь власної системи тренувань та підготовки до сходжень?
– Це, звісно, завжди стенд. Особисто мені потрібно багато часу приділяти силовим навантаженням, бо я швидко втрачаю силову форму. З витривалістю набагато простіше, бо я у дитинстві займалася легкою атлетикою, плаванням, дуже люблю біг. Перед виїздом у гори якомога частіше виїжджаю на скелі.
– Ви викладаєте у коледжі фізичну культуру, тож і професія, і зайняття альпінізмом в цілому пов’язані, чи не так?
– Так. За першою освітою я економіст, але в якийсь момент я зрозуміла, що робота в офісі, діти, тренування, сон по 4 години на день – це дуже виснажливо, тому я вирішила щось змінити у житті, тому плавно змінила професію. Вранці я фізрук, ввечері – інструктор. Дуже гарний варіант, щоб поєднувати роботу й альпінізм.
Оксана Ревчук в Альпах, 2018 рік
– Чи залучали Ви якимось чином своїх студентів до занять альпінізмом? Чи було їм цікаво?
– Для студентів я організовую виїзди на Говерлу. На початку я ставилась до цього як до звичних альпвиїздів, але коли я вперше повезла студентів в гори, то зрозуміла, що усе не так. Люди думали, що ми поїдемо на звичайну екскурсію. Вони були в шоці. Для необізнаних людей Говерла – це стільки емоцій і вражень. Після подорожі студенти написали статтю, де говорилося, що вони йшли понад обривами, крутими схилами, у снігах. Хоча сходження було наприкінці травня. Для них це був сильний емоційний стрес, тому до таких груп треба лояльніше ставитись.
– Які у Федерації плани на наступний рік щодо організації змагань та виїздів?
– Традиційно двічі на рік проводитимемо змагання зв’язок: на стенді 1-2 грудня та весною на природному рельєфі. Як завжди, традиційні виїзди: взимку відправимось до Словаччини, на травневі свята – в Альпи, влітку – в Туюк-Су. Ми намагаємося обирати різноманітні райони, показати людям якомога більше, бо усі гори багатогранні, кожен район гарний по-своєму.
– Нещодавно досить велика кількість людей отримали 3-й та 2-й розряди – тобто минулорічне спрощення розрядних вимог дало результат?
– Я думаю, що так. Якщо раніше на 3-й розряд треба було сходити 5 гір, то зараз мінус одна 2Б, стало значно простіше. Можливо, потік 3-розрядників дещо зменшиться через нову вимогу зі змаганнями. Донедавна була незрозумілою ситуація в нових кваліфікаційних нормах, на 3-й розряд участь у змаганнях була необов’язковою – було вказано: або вершина 2Б у великих горах, або змагання з техніки. Наприкінці вересня були внесені зміни до наказу Мінмолодьспорту №4440, і зараз замість “або” вказано “та” – для того, щоб альпінізм хоч якось приблизити до інших видів спорту.
– Можливо, це сприятиме більшому залученню людей саме до спортивної складової?
– Думаю, що якщо людина починає грати в ці ігри під назвою “розрядна система”, у неї з’являється азарт. Нічого поганого у цьому немає.
Зустріч з Оксаною на скелелазному стенді НАУ, 2018 рік
– Яке Ваше ставлення до тверджень на зразок “альпінізм поза політикою”?
– Особисто я не їжджу в гори до недружніх країн. Коли проводився Чемпіонат світу у 2014 році в Криму, ми не поїхали туди виключно з політичних причин. Ми не проводимо заходи в Криму не лише тому, що дали вказівку в Міністерстві спорту. Спорт не може бути поза політикою, усі ми люди, і в кожного є своя позиція. Крим був Меккою стінних сходжень, але коли він став недоступний, довелося розвідувати нові райони – ми відкрили Татри, Румунію, Хорватію, Болгарію, Альпи. Колись повернемось лазити і в наш Крим.
– І насамкінець, чого б Ви побажали людям, які починають займатися альпінізмом?
– Альпінізм – як піраміда: на базовому рівні людей набагато більше, наверху залишаються ті, хто дійсно цим живе. Хочу побажати, щоб усе було в задоволення. Прислухатися до себе, бо у гори не треба ходити за другом, за кумом, за чоловіком – це треба робити виключно заради себе. Як і у будь-якій сфері, бажаю, щоб альпініст почувався самодостатньою людиною, був впевненим у своїх силах. І, звісно, красивих гір.
Спілкувалася Alisa Pokrovska
